Заходить сонце, незабаром ніч І затихають нездійснені мрії. Скидаю день, як ношу з пліч, Лягаю стомлений в надії, Що взавтра запалає знов У сяйві сонця день новий, Він буде без кайданів і оков, Які тримають подих мій. Так, задихаюся в людській неволі. Я не з таких, як всі. Не дав мені Господь такої долі, Щоб шанувати вмів усіх. Хіба в мене, у сина, Що був не прийнятий селом, Знайдеться та нелюдська сила Піднятися з одним крилом? Піднятися можливо зможу... Та із прожитих мною літ, Не знаю я, що взяти у дорогу, У свій скалічений політ. Дитинство? Що було пропите Батьками рідними... Так є. Нитками чорними пришите До спогадів про інтернат і не дає Відчуть себе таким, як ті, Що ходять по ту ділянку огорожі, Не в "інкубаторськім"пальті. Я не такий, на них не схожий. Ні, мати з батьком не любили, Дітей народжених своїх. А Доля-мачуха по людях розтулила, Як цуценят усіх. І душу, яка вже кровоточить, Торкатися не дам нікому. Крім Бога, якщо до себе взять захоче, Лише йому довірюся одному. Не легко звіру серед люду, Не стерпно і мені тягар нести. І кожен раз у вечері я буду Скидать гріхи, щоб взавтра знову возвести.
січень 2008
| 
