Захуртелили в мене деякі думки в голові і видно добряче намели, бо аж писати захотілося. Писати то захотілося, а з чого почати й гадки не маю. Довго я ще так кумекав би, якби не згадав би мудрі слова одного дядька. А він, чи то від того тютюну, яким люлькою пихкав, чи то з етикеток на пляшках розуму набрався, але розумний чортяка був. Так в таких випадках, він дуже чемно радив: « Якщо дурню, не знаєш з чого почати, так почни з початку!» Ну гаразд, якщо з початку, так з початку. Тоді гайда зі мною. Куди? Звісно ж на самісінький початок.
Давно це було, так давно, що не відразу і згадаєш. Це вам не початок якоїсь мотузки, тут все серйозно, як не крути, це ж початок життя і не чийсь там, а мій. Так що згадувати буду все, навіть і те чого й не було.
Сиджу я, (це вже спогади почалися), де саме не скажу, бо і сам не знав, тоді ще нікого не було, навіть цього світу. Правда там де нікого і нічого не було, мені було добре. Навколо так затишно, температура в нормі — 36,6 за Цельсієм, подача харчування, вчасно і регулярно, прямо в живіт, щоб не переймався жуванням, бо крий Боже подавлюся, то хто ж врятує — нікого нема. Ось так сам і жив. Правда не буду брехати, інколи сам Господь заходив побалакати. Він балакав, я мовчав, він ще більш балакав, а я все мовчав і не тому, що боявся з Богом говорити, а тому,що навколо мене була вода. Ну а якщо навколо вода, то як тут рота відкриєш. У воді я вам скажу навіть риби не балакають. Одним словом слухав все що Господь говорив і не перечив, бо не міг. Ось таке було життя на початку.
Та раптом, що це!? Ой лишенько, що ж таке коїться? Якась зараза відкрила шлюзи і моя тепленька водичка кудись ділась, а мене хтось невидимий перевернув головою вниз і що сили став виштовхувати з мого ріднесенького місця. Караул! Господи допоможи? А Господь і допомагав, правда не мені, а моїй матері народити мене.
Невдовзі з криками та муками все таки виштовхнули мене на світ божий, якого я відразу і не роздивився, бо яскраве світло засліпило мене. Хтось вхопив мене за ноги, і так вперіщив по м’якому місці, що я не втримався, і з мене посипалися матюки: «Уа-уа-уа». Це я по своєму матюкався, бо людської мови ще не знав. Мало того що мене вперіщили по ср..ці, так ще й відтяли від живота моє «харчування», садюги. «Уа-уа-уа», — не переставав я матюкатися, але на мене ніхто не звертав уваги, справжнісінькі садюги, їй Богу. Наматюкавшись досхочу, я вирішив запам’ятати дату цього свавілля наді мною і це було 21 серпня 1966 року в неділю, о котрій годині не скажу, бо по часах ще не тямив.
Ну що ж, гаразд, якщо вже народився, то дайте я наб’ю пику тому хто мене перший вдарив, бо ж не признають за козака, якщо не віддячу. Та де там, не так сталося, як гадалося, прокляті вороги швидко мене пов’язали і пов’язали так, що я міг тільки ротом плямкати. А вони злякавшись, що знову почну матюкатися вперли мені до рота сіську, яку я зі злості хотів відкусити та не вийшло, зубів то ще ма. Пручався я, пручався, шматуючи ту сіську, аж поки з неї щось не потекло. Це була перша їжа, перший смак, перше відчуття задоволення, це було материнське молоко в якому була найбільша, найсвятіша любов матері, що увійшла в моє серце, зігріла та захистила його, і воно перестало боятися. Мені це все так сподобалося, що я полюбив цю людину всім серцем і на все життя, — це була моя Мати.
Ось таким приблизно був початок, а вірніше сказати початок мого життя, яке називають людським. Правда щиро кажучи, це життя було не зовсім зрозумілим, бо постійно потрібно слідкувати за диханням, за харчуванням, яке регулярно всмоктувалося і згодом знизу протікало, (мабуть з герметичністю не допрацювали), а ще режим температури підтримувати. То закутають, бо замер і гикаю, то мерщій розкутують, бо вже червоний, як буряк і очі ось-ось вистрілять у стелю. Ні, шановне панство, це не життя, а контроль за роботою організму.
А далі, як в казці, що не день, так диво. Всіх тих див, я звісно не пам’ятаю, бо ж манюній був і лінувався, але дещо й загрузив у пам'ять. Отож після того, як мене чують не розтрусили на молекули, по кам’яному шосе в задрипаному «пазіку», яким підвезли нас з матір’ю до стежини, що вела на хутір, я вперше побачив диво. Воно було блакитне, зелене, блакитне, зелене, бла…, е пр-р-р, стій! Дайте ж роздивитися, що це? Та ніхто на мене не зважав, і чим скоріш несли до хати, що аж захекалися. Це я вже потім, коли лазив замурзаний по подвір’ю хутора та пхав до рота усіляку беку, зрозумів що те диво називалося лісом.
Принесли мене до хати, положили на ліжко біля грубки, поставали навкруг і повитріщалися. Чого повитріщалися? Краще розв’яжіть! А вони дивляться і белькотять, дивляться і белькотять, чи забули чи не знають, що я вже з нервами народився. Ну я вам зараз задам. «Розв’яжіть, такі-сякі» — щосили закричав я. Але в мене вийшло тільки «у-а-а,у-а-а», і ніхто нічого не зрозумів, бо так всі й стояли, витріщившись, на місці. «У-а-а, у-а-а!» — вимагав я, щоб мене розв’язали. І таки подіяло бо материна кума, Дюшка, гаркнула сердито: " Та розпеленай ти його Ганно, а то верещить як навіжений, аж в ушах ріже та й пуп ще розв’яжеться крий Боже." Розв’язали. Лежу собі, мух на стелі розглядаю, ноги розминаю, бо чув, що не завжди на руках носити будуть, що згодом самому прийдеться ходити, отож потрібні вправи треба робити.
Хтось щось гукнув і всі хутко побігли до столу. Потрібно ж випити за те, щоб Господь, дав мені добру долю, не дай Боже пропустять, все — не дасть, або швиргне якусь невдалу. А вона мені треба? Правильно, ні. Отже нехай собі п’ють на здоров’я.
|
