Тарабанив дощ по підвіконню І гірко плакало вікно. Лежала пам'ять на долоні У спогадах писалось полотно.
І до себе все більше манять, Шедеври неповторної краси, Туди далеко, де в густім тумані Дитячі залишилися часи.
На фото ми, всі однаково одіті, Стоїм шикуючись у ряд, Маленькі крихти-діти В великій школі-інтернат.
Ми вже тоді ділить уміли, Одну цукерочку на всіх І стусани уже терпіли, За наш простий, дитячий сміх.
Ми змалку уже знали, Як одному за всіх стоять. Й гуртом одного виручали, "Домашнім" цього не пізнать.
Де ж ви сестри, братики-соколи, Може перетнуться наші ще шляхи. Можливо наші схожі долі, Можливо в нас однакові гріхи.
Дивлюсь на вас, ви вже усі дорослі, До болю в серці, дорога моя сім'я. Десь по життю, немов гриби в порослі, Ти поросла, чужа рідня моя.
березень 2009
| 
