Занудив світом й поплелося,
Щось чорне по душі.
Чи то насправді, чи здалося,
Що вже кінець, чи сам рішив?
«Спізнився ти і не догнав
Крилатого коня.» —
В потилицю чийсь голос реготав.
І ніби час завмер. Вперед — броня.
Чого я хочу? Сам не знаю.
І в мене Боже не питай,
Чи йду до пекла, чи до раю,
Чи в свій загублений десь край.
Він у дитинстві загубився
Де інший світ ще був.
Чи може я десь помилився?
Та ні я пам’ятаю — не забув.
Мене малого там за руку
Щодня водило Диво
І чув тоді я інші звуки.
Були ці звуки диво-гами,
Де трави шепотіли,
А квіти там співали кольорами
І ми малі всьому раділи.
Вночі коли я міцно спав,
Дивак на дворі розважався:
По травах діаманти розсипав,
Які я вранці роздивлявся.
Чи загубився любий край,
Чи в ньому я залишив душу?
Є гріх. Мене ти Боже не карай.
Знайду. Знайти я мушу,
Бо знаю, що десь бідує сиротою
У світі марень про «хороше».
А чи зігріють, а чи напоять добротою
І просто так, без грошей…
Листопад 2011
| 
