Ми за столом сиділи, чай пили. Слова із вуст, мов горобці злітали, Збиралися до купи там жили
І дивом в віршах процвітали.
Писали ми і про життя щоденне, Про сміх і горе, і страждання. Та згодом запитали в мене: "А де ж про вічне, про кохання?"
І що воно таке, оте кохання? Уміння все стерпіти і пробачить? Чи то солодка біль, чи гіркоти зітхання? А може вміти зраду не побачить?
У більшості й таке буває- Одне себе за короля вважає, А друге раб і голову схиляє, Бо біля нього поруч бути має.
Шукав кохання я повсюди. Та де ж воно і де його знайти, Ви підказали б добрі люди, В якому напрямку іти?
Запитував,- казали, це пусте: Казки, привичка, міф. Життя і так доволі не просте І не до пустощів їм сіх.
Знайшов таки, в собі, в її, в тебе. Так є, признатись в цьому мушу. Таке ось непомітне і сліпе, Жевріло й ніжно гріло душу.
В куточку серця заховалось І на плечах своїх тримало Усе, що десь не склеїлось, зірвалось, Усе, що доля посилала.
січень 2009
| 
